За традицією перед Новорічними святами кореспонденти «Магістраль» їдуть на станцію, яка має назву, хоч якось пов’язану з покровителем наступного року за китайським календарем.

Коли ним мав бути Півень, ми відправились на станцію Рябушки, а коли Свиня — відвідали Свинківку. Шукаючи «мишаче-щурячі» найменування, нічого схожого не знаходили. Порушувати традицію не хотілося, тож вирушили до станції Амбари.

З великою натяжкою, але її можна пов’язати з покровителем року, який дуже любить мешкати в затишних складах. До того ж на світлинах станція була дуже поважною. Малахітово-зелений колір старовинної будівлі, поруч пагорби, водонапірна башта — дуже цікаве місце. Ця невелика станція регіональної філії «Південна залізниця» розташована на дільниці Суми—Білопілля. До найближчого населеного пункту — 5 км. На станції три вітки — в бік Сум, Білопілля та на вантажну тупикову станцію Віринський завод.

Лише залізниця з’єднує Амбари з цивілізацією. До найближчого села — 5 км

Тож ніч у потязі зі столиці, потім дочекатись електрички на зимовому вокзалі в Сумах, ще 40 хвилин — і я вже на місці. Готуючись вийти на зупинці, ловлю на собі зацікавлено-насторожені погляди інших пасажирів, те ж саме й на платформі. Видно, що чужі тут бувають нечасто, чи й взагалі не доїжджають. На щастя, на платформі мене зустрічає начальниця станції Світлана Пушкарь, і місцеві трохи заспокоюються — мабуть, не зовсім чужа.

 

Люди

Світлана розказує, що начальницею стала у 1998 р. На залізницю прийшла ще в 1991-му оператором станції Білопілля. Заочно отримала вищу освіту і в 1996 р. перейшла до Амбарів.

Світлана Пушкарь працює на станції з 1996 р.

«Обирати, яким шляхом іти, й не думала: у мене в родині чотири покоління залізничників. Мама була стрілочницею, дід — вагонником, прадід — машиністом. Ми живемо біля залізниці, вона нас годує. Тільки діти мої не залізничники, хоч і отримали профільну освіту», — розказує Світлана.

У штаті станції нині семеро людей: п’ять чергових, начальниця (вона також очолює  Віринський завод, кінцеву залізничну станцію, добратися на яку доволі складно) та станційна робітниця. Працюють тут усі дуже давно і вже стали справжньою родиною. Лише двоє місцевих, чергові Надія та Василь Куценки, живуть у приміщенні станції. Всі інші їздять на роботу електричкою зі станції Білопілля. Дорога займає приблизно 40 хв, тож виходити з дому доводиться о п’ятій ранку. З 1984 р. черговою тут працює Марія Стрілець. Трохи менший стаж у чергових Олени Яновської та Галини Карпенко. Допомагає станційна робітниця Ірина Забара. Пасажирів не дуже багато — пенсіонери, котрі їздять на свої дачні ділянки, та майже 10 родин, які тут мешкають. Влітку ще багато мисливців.

 

Робота — це все!

Надія Куценко, яка працює черговою по станції, розповідає, що, з одного боку, жити поруч зручно та приємно: перейшов у інші двері — й уже на робочому місці. З другого — за всім треба їздити в місто, тут магазину немає. Кажуть із чоловіком: «Просимо колег, щоб привезли потрібні продукти, іноді самі їздимо 40 хвилин електричкою до Сум. Дуже важко було, коли діти в школі вчилися, вони добиралися щодня електричкою, виїжджали о шостій ранку на сусідню станцію й поверталися не раніше 16:00. Зараз вже вивчились і живуть окремо».

Жінка працювала в дитячому садочку вихователькою, а коли вийшла заміж (з чоловіком разом більше 30 років), то прийшла на станцію працювати квитковим касиром. З часом цю посаду скоротили — з огляду на невелику кількість пасажирів проїзні документи продають чергові. Тож тепер Надія також працює черговою. Відповідаючи на питання, чи не важко увесь час і вдома, й на роботі проводити разом, її чоловік Василь Миколайович сміється: «Все дуже просто: я з нічної зміни йду додому спати, а дружина виходить у денну».

 

Трохи історії

Станцію відкрили в 1911 р. (у 2011-му святкували сторіччя), коли будували дільницю Ворожба—Суми. Своїм існуванням вона завдячує відомому цукрозаводчику Павлу Харитоненку. Тоді ж від станції Віринський цукровий завод (на честь невістки Віри) проклали залізничну колію протяжністю 9 км, щоб обслуговувати його цукрові заводи. Раніше тут були склади, тож звідси й походить назва Амбари. Якщо в інтернеті пошукати зображення цієї станції, то можна знайти фотографію 1942 р. зі свастикою на газонах, коли тут були німці. Нині на цьому місці клумба. «Вона у нас дуже гарна, адже весь колектив нею опікується», — говорить очільниця станції. Пагорби поруч штучні — їх зробили військові, коли в 1952-му будували ще одну вітку. 

Будинок станції дуже гарний, пофарбований у насичений смарагдовий колір. Масштабна реконструкція була проведена в 1964 р. Неподалік встановлена старовинна водонапірна вежа, теж зелена. Будівлю станції відновили після війни, встановили новий дах, відремонтували, але на цеглі майже сторічної давнини залишилися сліди від снарядів. Під час війни тут розбомбили аж два состави військових потягів. У 1942-му — німці, а 1943-го — наші. Досі на околицях знаходять снаряди, навколо дуже багато воронок глибиною по 6 м. Кілька років тому тут зробили капітальний ремонт, старі грубки замінили на електроопалення, що дуже радує залізничників. Говорять, що це для них велика допомога й підтримка — тепло, зручно та чисто — і жодної ностальгії за дровами й вугіллям. А от мишей та щурів немає, годі й шукати, сміються працівники станції.

Старовинна водонапірна вежа — архітектурна родзинка станції