День примирення: ветеран-залізничник останнього призову

До родини Андріяшів —  хліборобів із райцентру Новоукраїнка Кіровоградської області — війна прийшла у перші ж години нападу фашистів на нашу державу. Одним із тих, хто боронив західний кордон країни, був артилерист Петро Андріяш. Майже до зими він зі своєю гарматною батареєю стримував просування танків та піхоти противника. За рік — сам ішов у наступ… Під час одного з боїв за Харків отримав важке поранення та восени 1943-­го повернувся до батьківської хати. Тоді на фронт пішов його молодший брат Гриць.

Військова служба 17­-річного парубка розпочалась у навчальній частині під Миколаєвом. А продов­жилась у грузинському місті Поті. Точніше, у морському порту, де 71-­й окремий батальйон берегової оборони охороняв величезні флотські склади. Що в них зберігалося, вартові й гадки не мали. Проте диверсанти там з’являлися регулярно — як із суші, так і з води. Тож розслаблятися не доводилося.

П’ять років караульної служби пролетіли, наче один день. Сержант був демобілізований відмінником бойової підготовки, з двома медалями на форменому кітелі. Може, саме завдяки цьому новоукраїнський воєнком і запропонував Григорію роботу у військ­коматі. Проте кімнатою зброї новоспечений комірник завідував десь півроку.

Стовп і випробування

— Якось дорогою на роботу я побачив на стовпі оголошення щодо навчання професії машиніста паровоза у Кременчуцькій дортехшколі. Безкоштовне проживання, харчування, одяг, пристойна стипендія... Рука сама зірвала папірець, і вже за декілька тижнів я став курсантом, — згадує Григорій Данилович.

Завдяки відмінному навчанню хлопчина отримав право самостійно визначати, де працюватиме. Випускник обрав Сімферопольське депо. На жаль, у реальності вакансії там не було, тож довелося повертатися до Дніпра. Там він три доби оббивав поріг локомотивної служби Сталінської залізниці й врешті­решт отримав посаду… паровозного кочегара Дніпропетровського депо.

Доля наче випробовувала його характер. Коли ж переконалася, що Григорій тендер і кабіну не кине, змінила гнів на милість. Спочатку йому запропонували посаду помічника, а згодом і машиніста пасажирського локомотива серії Су, що курсував з поїздами на плечі Дніпро—Харків.

У ногу з часом

— Згодом уздовж залізниці стали з’являтися опори контактної мережі. Я зрозумів: треба вчитися. Тож закінчив відповідні курси помічника, — продовжує Григорій Данилович. — Тільки­но отримав «корочку» — зустрів машиніста Кутіщева. «Завтра прийматиму електровоз­первісток. Помічником поїдеш?» — запропонував він.

За декілька днів від перону станції Дніпропетровськ урочисто рушив перший пасажирський потяг на електричній тязі.

Потім майже 30 років Григорій Данилович водив пасажирські та приміські поїзди. Від Дніпра до П’ятихаток, Харкова, Синельникового, Запоріжжя. Крім електровоза­первістка серії СО, освоїв ВЛ19, ЧС2, електрички серій С3, СН, Ер1. Залишив за плечима значно більше 1 млн км бездоганної праці. А про те, наскільки це часом було непросто, свідчать дві буденні історії.

Подвійна сорочка

Навесні 1971-­го Григорій Андріяш і помічник машиніста Леонід Тріпутін повинні були вести приміський потяг сполученням Дніпропетровськ—Синельникове. На початку мосту через Дніпро електричка розігналась до 80 км/год. Проте на середині штучної споруди машиніст побачив на виїзді з мосту чоловіка, який сигналізував рукою, що треба зупинити поїзд.

Не роздумуючи, Григорій Данилович застосував екстрене гальмування. Приміський збавляв швидкість повільно, тож, коли виїжджав з мосту, спідометр показував 50 км/год. А попереду в кривій — нахилений стовп вуличного освітлення. Двісті метрів, сто, п’ятдесят…

— Льоню, геть із кабіни! — наказав Андріяш помічнику. А сам ще сильніше натиснув кран машиніста й заплющив очі.

Електричка зупинилась буквально за метр від перешкоди. Переконавшись, що напруги у проводах немає, Григорій Данилович разом із машиністом-­інструктором Нижньодніпровськ­Вузлівського локомотивного депо Макаренком (саме він своєчасно помітив загрозу безпеці руху) відхилили штучну перешкоду, і приміський попрямував за маршрутом. На станцію Синельникове він прибув за розкладом.

Вдруге Григорій Андріяш переконався, що народився в сорочці, через декілька років. Тоді вони із Леонідом Тріпутіним вели приміський із П’ятихаток до Дніпра. Коли зупинилися на платформі 184 км, почалася гроза. Інтуїтивно машиніст опустив пантограф. І вчасно: черговий розряд «пальнув» прямо над електричкою…

Келих за Перемогу

За традицією керівництво та профком Дніпровського моторвагонного депо урочисто проводжали машиніста Андріяша на заслужений відпочинок. Проте дома Григорій Данилович не всидів. Ще понад 15 років ремонтував на заводі тепловози, доглядав котельню сусідньої середньої школи. І тільки у 2003-му остаточно вирішив присвятити час домашнім справам.

А щороку 9 травня за столом у родинному колі ветеран обов’язково пригублює чарочку за Перемогу, яка здобувалась і на фронті, й у тилу, звідки солдати будь-якої миті могли відправитися на передову. Недарма ж представники останнього призову Другої світової теж мають статус учасників бойових дій...