Єдина жінка-машиніст про шлях до мрії

Знайомтеся: Лорена Матеяш (Грегурич) — перша і доки єдина жінка-машиніст на мережі залізниць Хорватії. Вона власним прикладом доводить: талант та цілеспрямованість здатні прокласти собі шлях до мрії, яка здається нездійсненною.

 

Локомотиви — фантастичні звірі

 

— Звідки таке незвичайне бажання працювати машиністом? Чи Вас надихнув приклад батьків або інших членів родини?

— Я завжди знала, що стану машиністом і ніким іншим! Батько працював на Хорватській залізниці, і з дитинства я більш за все любила приходити до нього на роботу та спостерігати за всім, що там відбувалося. З особливим захопленням дивилася на локомотиви, що здавалися мені величними могутніми звірами, та мріяла, як одного дня стану тією, кому підкорюватимуться ці звірі, та поведу поїзди. Всі дівчата хочуть вирости сильними жінками, і я не була винятком. Тато ж не лише не підтримав мене у прагненні стати машиністом, але намагався переконати у тому, що ця робота не для дівчат. Школу я закінчила на відмінно, тож батьки пропонували вступити до гімназії. Проте моя любов до залізниці, впевненість у правильності обраного шляху та воля були тверді та незламні, тож ніщо не могло мене зупинити. Отже, єдиним варіантом стала Залізнична технічна школа, де навчали спеціальності «Машиніст електровозів та електропоїздів». Звісно, я була єдиною дівчиною на факультеті.

Чи легко було вчитися? Які взагалі вимоги до машиністів на Хорватській залізниці?

— Навчання в Залізничній технічній школі у Загребі триває 4 роки. Майбутні машиністи повинні мати потрошку знань з електротехніки, механіки, технічні навички та дуже багато любові та зацікавленості до поїздів та всього, що має до них відношення. Мушу зізнатися, що саме це виявилося найпростішим, бо вчитися я любила завжди, а локомотиви любила ще більше. Мені було цікаво щодня дізнаватися щось нове про те, як влаштовані електровози, які бувають несправності та як їх ремонтують.

Єдине, що дійсно було тяжко, — щодня двічі долати 100 км, які розділяли моє рідне місто Ліповляни та Загреб. Доводилося вставати о 4.00, а ввечері годі було знайти сили на виконання домашніх завдань та повторення пройденого. Тому вчитися часто-густо доводилося у дорозі. Маю зазначити, що хоча йдеться про повоєнні 1990-ті, у поїздах завжди було безпечно. 1999 р. я закінчила Залізничну технічну школу з відмінними оцінками, і тут починається найскладніше…

Євросоюз відкрив двері у кабіну локомотива

 

— З якими труднощами довелося зіштовхнутися на переході від теоретичного навчання до працевлаштування на залізницю?

— Після навчання необхідно спершу пройти стажування, і тільки після цього можна скласти фінальний іспит та працювати машиністом. Я була першою та єдиною жінкою, яка прагнула кермувати локомотивами, і мені не дали жодного шансу пройти стажування. Знадобилося цілих 15 років, аби переконати чоловіків у керівництві залізниці в тому, що жінка здатна виконувати ту саму роботу, що й вони. Тільки після того, як Хорватія приєдналася до ЄС (це сталося 2013 р., – прим. авт.), я отримала допуск до стажування. У січні 2015-го я нарешті розпочала керувати локомотивом під наглядом наставника, а у травні того ж року успішно склала фінальний іспит та стала першою в історії Хорватської залізниці жінкою-машиністом. Моєму щастю та гордості  не було меж!

 Чим запам’ятався перший день у кабіні електропоїзда?

— Я стільки чекала на той день, коли нарешті кермуватиму локомотивом сама, без наставника — і от хвилююча мить настала! Вперше в історії Хорватії жінка мала повести електропоїзд, тож у рейс мене проводжали не лише колеги-залізничники, але й журналісти та фотографи.

Я почувалася сильною, відважною та щасливою, як ніколи. Так, мені знадобилося цілих 15 років, щоб досягти своєї мети, проте воно було того варте.

Що подобається у роботі найбільше — непросте запитання, бо як виокремити лише одну улюблену річ? Я завжди захоплювалася локомотивами, їх розміром та силою. Керувати такою дивовижною машиною, яка тягне за собою 700-тонний потяг, — це надзвичайне відчуття. А ще чудово кожного дня бачити нові міста, пити ранкову каву з різними людьми та спілкуватися про все на світі.

А от особливих складностей не бачу. Так, у локомотивах немає туалетів, а працювати часто-густо доводиться 24 години на добу, 7 днів на тиждень, незалежно від того, чи то свято, чи то будній день. Але ж це моя робота, я знала, на що очікувати, та готова до цього.

— А як склалися відносини з колегами-чоловіками?

— Маю зазначити, що колеги прийняли мене добре — посмішками та дружньою допомогою. І хоча декілька чоловік попервах сумнівалися у мені, з часом я сумлінною працею довела, що жінка може управляти поїздами так само добре, як і чоловіки. Тож у колективі я зараз почуваюся чудово: безпечно та комфортно, наче у великій родині.

 

Нова реальність для дівчат-бунтарок

 

Дещо парадоксально, що в сучасній  Україні локомотивами можуть кермувати дівчата-підлітки на дитячих залізницях, але не дорослі жінки. Варто лише вирости — і про тепловози та електровози залишається лише мріяти, отримавши навзаєм хіба що можливість здобути посаду водія трамваю. Зовсім нерівноцінна заміна!

У Хорватії також досі чимало професій, до яких жінкам доступ закритий. І я пишаюся тим, що стала першою жінкою-машиністом, відкривши цей шлях для багатьох інших дівчат. Відчуваю себе справжньою королевою залізниці! Наразі я єдина жінка у колективі з 670 осіб, проте сподіваюся, що скоро до мене приєднаються ще кілька дівчат, які поки що навчаються у школі. Я планую працювати так довго, як зможу, і сподіваюся одного дня стати наставницею для молодших колег.

А що надихає поза межами залізниці?

— Моє найбільше щастя та втіха — це родина (Лорена — мати 11-річної доньки та двох синів, 9 та 7 років, — прим. авт.). Вважаю, що мені надзвичайно пощастило, бо чоловік увесь час вірив у мене, підбадьорював у години смутку та брав на себе чимало роботи по дому, щоб я мала час на навчання. Пишаюся тим, що наші діти ростуть відважними та незалежними і заохочують своїх однолітків слідувати за своїми заповітними бажаннями. Я певна: немає нічого, що не під силу дівчатам, якщо вони вірять у себе, сумлінно вчаться та не здаються.

Довідково. Хорватська залізниця (Hrvatske željeznice) — національна залізнична компанія, що знаходиться у державній власності. Вона виокремилася від Югославської залізниці після здобуття Хорватією незалежності. Останні два роки у Хорватії також працює іноземний транспорт: поїзди та локомотиви Rail Cargo Austria, Train Hungary, Transagent тощо. Максимальна дозволена швидкість пасажирських поїздів — 160 км/год. Розповсюджені як електро-, так і дизель-поїзди. Електровози використовують мережу 25 кВ. Є й свій аналог пасажирських експресів InterCity — саме такий склад водить Лорена Матеяш.

Цікавий факт.

Нехай вітчизняних залізничників не дивує той факт, що Лорена Матеяш на робочому місці носить цивільний одяг. Адже у Хорватії спеціальна форма для машиністів не передбачена.