До дня всіх закоханих кореспондент газети «Магістраль» поспілкувалась із залізничниками, яким пощастило мати таке ж ім’я, що і покровитель усіх закоханих — святий Валентин. Ми дізналися секрети щасливого подружнього життя. Виявилося, що всі наші герої знайшли своїх «половинок» на залізниці.

Заступник начальника дистанції та зв’язку ШЧ Слов’янськ регіональної філії «Донецька залізниця» Валентин Кардаш

Його назвали на честь матері, теж залізничниці, котра все життя пропрацювала на Південно-Західній залізниці, на переїзді станції Скибневе. Зараз тут служить його рідна сестра Юлія.

Валентин одружений вже 28 років (нині йому 48), і щороку 4 лютого його родина святкує день весілля. Своє кохання, дружину Вікторію, чоловік зустрів, коли вчився на першому курсі залізничного училища у місті Красний Лиман. Вона опановувала фах чергової по станції, а Валентин — електромеханіка. «Це було кохання з першого погляду. Я побачив Вікторію — і відразу зрозумів, що не можу без неї жити. Вона — надзвичайна жінка», — говорить чоловік. У подружжя є дорослий син Сергій, який працює програмістом.

Чоловік переконаний, що секрет його щасливого сімейного життя полягає в тому, що вони обоє вміють вибачати й завжди йдуть один одному назустріч, не тримають образи. День закоханих і день янгола голови родини тут обов’язково відзначають, чоловік дарує дружині квіти, накривають невеличкий святковий стіл. Солодке тут не дуже полюбляють. «Уже не той вік, щоб смакувати солодощами. Треба дієти дотримуватися, тож ми краще поїмо фруктів», — сміється Валентин. Вихідні та відпустки родина проводить на дачі: вирощують городину, а також дуже багато квітів.

Перший заступник начальника Полтавського загону воєнізованої охорони регіональної філії «Південна залізниця» Валентин Сухопар

Свою другу дружину Оксану, з якою щасливо живе уже 8 років, зустрів у потязі. Йому було 33, їй — 27. Валентин регулярно їздив до Харкова на наради потягом, у якому Оксана працювала провідником. «Ми кілька разів зустрілися, розмовляли, навіть потоваришували. Вона — родом з Харкова, і я попросив якось у вільний час провести мені екскурсію містом, бо я тоді його ще не знав. Ми погуляли, поспілкувалися. Потім почали частіше бачити один одного. Так зустрічались майже рік і нарешті вирішили одружитися», — розповідає чоловік. Оксана переїхала до Полтави і продовжує працювати на залізниці, але вже не провідником. У родині підростає 7-річний син.

Секрет свого щастя він відкриває неохоче: говорить, що просто у 40 років починаєш цінувати спокійні стосунки, взаєморозуміння та підтримку один одного.

Провідник Київської вагонної дільниці Валентин Петренко

Батьки хотіли, щоб імена обох дітей починались на одну літеру, тому старшого брата назвали Віктором, а молодшого — Валентином. Звичайно, в молодості всі називали Валіком, а зараз, у 47 років, йому більше подобається офіційний варіант імені. Валентин із родиною живе в Козятині.

Все життя він працює провідником: їздить за кордон, до Варшави, Будапешту, Братислави. «Училище я закінчував як помічник машиніста, та, коли повернувся з армії, пішов у провідники, як і вся моя родина: мама, батько і брат», — мовить чоловік.

З дружиною Людмилою він познайомився у залізничному училищі: дівчина вчилася на чергову по станції. «Спочатку вразила своїм негарним характером: людина сподобалась, а от характер... Коли я з нею познайомився, то вона була проти знайомства, але за два місяці зрозуміла, що так треба», — згадує Валентин.

Вони одружилися дуже рано, коли обом було лише по 17, і разом уже 29 років. Мають двох дітей: син також працює на залізниці, донька закінчує університет. Чекають на четвертого онука. Звичайно, коли діти були маленькі й училися в школі, працювати було досить важко, адже вся родина — у рейсі, нема кому бути за дітьми. Коли малеча підросла, стало набагато простіше. «Ми працюємо з дружиною разом: ніколи не набридаємо один одному, тільки більше дружимо і кохаємо», — стверджує чоловік.

У родині переконані, що непорозуміння можуть бути в будь-якій родині, але головне — довго не ображатися один на одного. «Ми можемо посваритися, «надутися» один на одного, а за три хвилини вже забути», — сміється Валентин.

Олена Лось, «Магістраль»