Американський серіал «Чорнобиль» викликав великий резонанс в українському суспільстві. Для більшості вітчизняних глядачів він став ще одним приводом згадати цю трагічну сторінку національної історії. Звичайно, у невеликому за обсягом серіалі автори не змогли відтворити всіх подробиць масштабної трагедії. Зокрема, в ньому не відображено роль залізничників у подоланні наслідків катастрофи. Ми вирішили частково заповнити цей пробіл і розповісти про роботу поїзних бригад, силами яких до Чорнобильської АЕС доставлялися всі необхідні ліквідаторам вантажі.

Для цього кореспондент «Магістралі» зустрівся із слюсарем з ремонту паливної апаратури моторвагонного депо Чернігів Костянтином Крутиковим, який у 1986 р. закінчував навчання в професійному училищі і проходив в депо виробничу практику. Він, як помічник машиніста, з перших днів водив поїзди в зону Чорнобильської катастрофи.

— Коли вам уперше довелося виїхати на місце аварії?

— Перша поїздка випала вже на наступний день після вибуху, 27 квітня. Нашій бригаді було доручено провести збірний поїзд від станції Янів (розташована в місті Прип’ять) до Чернігова. Цей потяг формували з усього рухомого складу, що перебував на станціях поблизу АЕС.

Пасажирського руху по цій дільниці в той день уже не було. Останній дизель-поїзд пішов зі станції Янів 26 квітня, і більше туди рейси не здійснювалися.

— Вирушаючи в цю поїздку, ви вже знали, що відбувається?

— Дуже приблизно. Офіційно жодної інформації не було. Ходили різні чутки про те, що наче б то на станції щось «бахнуло». Проте ніхто нічого точно не знав. У мене — 19-річного підлітка — відчуття страху не було. Навпаки, дуже хотілося поїхати подивитися, що там і як. Станція Янів розташована саме так, що на шляху до неї поїзд проходить повз АЕС.

— І що ви побачили?

— Станцію ми минали ввечері 27 квітня. Вразила величезна кількість пожежних машин. Відкритого вогню вже не було — зі зруйнованого реактора піднімався лише стовп пари.

А вночі, коли потяг сформували, ми вирушили в зворотний рейс. Під час цієї поїздки побачили, що серед населення вже почалася паніка.

На станції Посудово (розташована на території Білорусі, приблизно за 20 км від ЧАЕС, — прим. авт.) черговий по станції попросив нас зупинитись і забрати людей, які в паніці втікали з місця трагедії. Їх було майже 20 осіб.

Звичайно, в кабіну екіпажу люди не вмістились і частині з них довелося стояти в дизельному відсіку. Мені було їх дуже шкода, адже там страшенно шумно і дуже спекотно. Проте вони погоджувалися на все, аби лише врятуватись і виїхати подалі від небезпечного місця.

Тим часом почало світати. Випав ранковий туман. Він був незвичайний — якогось іржавого кольору.

Майже всю техніку, яка працювала в зоні, довелося залишити там. Відмити від радіації не вийшло

Повернувшись у депо, ми з машиністом вийшли з локомотива і побачили, що машина покрита якимось білим порохом, наче борошном. Я, звичайно, одразу схопив ганчірку, щоб, як і належить помічнику машиніста, навести лад. Проте мій наставник не дозволив мені цього робити і звелів негайно йти додому.

— Ви якось відчули на собі вплив опромінення?

— Після першої поїздки мені стало погано. Розболілася голова, почалася нудота. Проте я ніяк не пов’язав ці симптоми з аварією. Вирішив, що з’їв щось не те. Уже пізніше, кілька років потому, коли я розповів про це лікарям, вони мені пояснили, що такою була захисна реакція організму.

— Вам дали після цього відпочити, одужати?

— Жодних перерв у роботі не було. Вже наступного дня я вирушив у черговий рейс. Цього разу ми везли цистерни з рідиною для дезактивації. Зупинилися в зоні ліквідації просто на перегоні. До цистерн під’їжджали пожежні машини, закачували рідину і везли її до гігантського вертольота, що стояв неподалік у полі. Я навіть не уявляв, що гвинтокрили можуть бути такі великі. Порівняно з ним пожежні машини видавалися майже іграшковими.

Після цього у зону аварії я їздив регулярно. 1 травня, коли колектив депо збирався на святкову демонстрацію, я знову вирушив у зону ліквідації аварії. На цей раз ми везли вагони зі щебенем. Також зупинилися на перегоні. Розвантажували піввагони «партизани» (цивільні, яких викликали на військові збори, — прим. авт.). Каміння вантажили на КамАЗи, які відразу ж від’їжджали в сторону станції.

— Вас та інших працівників забезпечували якимись засобами захисту?

— Скоріше навпаки. Мене вразила повна відсутність будь-яких засобів безпеки.

Цивільні, яких викликали на військові збори, працювали голими по пояс, жодних респіраторів у них не було. У нас із машиністом, правда, теж. Але ми все ж таки переважно сиділи в кабіні, а вони — просто неба. Єдині, хто вживав хоч якихось застережних заходів, були водії вантажівок. Вони, незважаючи на спеку, працювали з повністю закритими вікнами і в респіраторах.

У такі рейси я ходив все літо 1986-го практично через день. Тривали вони довго, оскільки поїзди, що йшли в зону, пропускалися безперешкодно, а от на зворотному шляху склади часто мусили подовгу чекати. Виходило, що поїздки тривали до 17 годин. Машиністи, звичайно, вимагали, щоб їм оплачували переробіток згідно з нормами. Але начальство змушувало занижувати кількість відпрацьованих годин. Звичайно, на цьому ґрунті виникали конфлікти.

— Вас це теж стосувалося?

— Оскільки я ще був учнем, то моя зарплата, незважаючи на вкрай напружений режим, була незмінною — 220 рублів, з яких я на руки отримував тільки половину. Решта перераховувалась училищу. Пізніше з’ясувалося, що частина поїздок, які я виконував, взагалі не відображена ні в яких документах.

У ті місяці ми відпочивали між поїздками всього 12 годин. Причому весь цей час я повинен був перебувати вдома, тому що в будь-який момент могли викликати в депо.

— Доза отриманої вами радіації якось враховувалася?

— У перші дні аварії про це взагалі ніхто не думав. Тільки після 1 травня нам у поїздки стали видавати дозиметри — прості армійські на 50 рентген. Правда, здається, мій був несправний. Бо скільки я в нього потім не дивився, він нічого не показував.

— Доводилося ще вивозити із зони людей?

— Ні, ми водили в зону лише вантажні поїзди. Щоправда, одного разу до нас попросився чоловік із Москви. Він із сім’єю відпочивав на Дніпрі. Тоді багато москвичів туди їздило. І вийшло так, що в тому безладі він загубив своїх рідних. Ми взяли його в кабіну і довезли до Чернігова. На прощання побажали скоріше знайти своїх і вертатися додому.

Більше людей із епіцентру катастрофи ми не возили.

Протягом літа багато осіб просили завезти їх у закриту зону, яка на той момент уже була створена. Як правило, говорили, що треба забрати якісь покинуті речі. Один розповідав, що незадовго до катастрофи пошив собі хороший шкіряний плащ, і йому треба терміново їхати у Прип’ять, щоб його забрати.

Було це правдою чи ні — не знаю. Можливо, це були мародери, які дуже швидко з’явилися в зоні. Вже незабаром ми побачили результати їхньої «діяльності».

У перші дні після евакуації домівки людей виглядали так, наче їхні господарі відійшли на хвилинку. Біля хат на мотузках висіла білизна, лежали якісь речі, інструменти, стояли мотоцикли, машини. А вже восени картина змінилася. Речі, які можна було забрати, почали зникати, і села стали пустками.

— Скільки часу ви здійснювали регулярні рейси в зону?

— До осені 1986 р., поки мені не прийшла повістка до воєнкомату. Мене направили служити до Німеччини. Скоріше за все, це й врятувало, оскільки на два роки поїздки до Чорнобиля припинились, і я перебував в екологічно чистому регіоні. Тож організм зміг відновитися.

— А після армії ви знову повернулися на залізницю?

— Так, буквально на другий день після повернення додому я вже працював в депо на посаді помічника машиніста.

— Рейси в зону здійснювали?

— Так. Хоча вже не так часто.

— Ви помітили якісь зміни, що сталися за два роки?

— Звичайно. Різниця була разючою. Особливо це було помітно в населених пунктах. Звідти зникло практично все. У будинках не було вже ані дверей, ані вікон. Не кажучи вже про меблі чи інші речі. У колишніх магазинах було абсолютно пусто.

Зате розвелося всякої дичини. Бувало даси гудок — і з кущів піднімаються хмари різних птахів. З’явилися кабани, дикі коні, інші великі звірі.

— Чи вплинула радіація на техніку, яка використовувалася при ліквідації аварії?

— Звичайно, радіація проникала всюди, що робило машини дуже небезпечними для людей. Відтак рухомий склад, який працював у зоні, особливо в перші дні, більше потім не використовувався.

У нас у депо довгий час стояв дизель-поїзд, який був у Прип’яті в день катастрофи. Його намагалися відмити, щоб повернути в експлуатацію. Проте знизити рівень радіації до прийнятного так і не вдалося. Вивели з експлуатації і тепловози, на яких ми здійснювали поїздки. Один з них відігнали в зону і там лишили. Доля інших мені невідома.

— Участь у ліквідації аварії на ЧАЕС якось змінила вашу подальшу долю?

— Звичайно, ці події позначилися на моєму здоров’ї. Врешті це змусило мене відмовитися від улюбленої професії. Як і кожен помічник машиніста, я мріяв підвищити свою кваліфікацію і стати машиністом. Свого часу пройшов необхідне навчання. Проте на початку 90-х років у мене почалися проблеми зі здоров’ям, через які мені все важче давалася робота в поїзній бригаді. Згодом я зрозумів, що машиністом працювати не зможу. Тому в 1993 р. за власним бажанням перейшов на посаду слюсаря.

— Чи знаєте достеменно, яку дозу радіації ви отримали під час поїздок у зону?

— Це неможливо точно встановити, оскільки, як я вже говорив, облік спочатку взагалі ніхто не вів, а пізніше він був недосконалий. Про те, наскільки потужним було опромінення, можна судити з того, що сталось із моїм робочим одягом.

Оскільки в 1986 р. я був ще учнем, то на роботу ходив у бурсацькому костюмчику (форма учня ПТУ, — прим. авт.). Коли мене забрали в армію, я його акуратно повісив у шафу.

Повернувшись після служби додому, першим ділом відкрив шафу, щоб повісити туди свою парадну форму. Бачу — костюмчик мій абсолютно білий. Я спочатку подумав, що може це цвіль якась чи ще щось. Але ні — він просто вигорів у шафі від радіації, яка була на ньому.

І от тоді я вперше з часу аварії по-справжньому злякався. Схопив костюм, загорнув його в кілька шарів поліетилену, відніс на звалище і там закопав дуже глибоко, а зверху ще й усякого сміття нагорнув.

Залишається лише здогадуватися, куди потрапила та величезна кількість речей, які вивезли із зони мародери, і якої шкоди вони завдали здоров’ю людей.