Часто українську жінку називають берегинею, вкладаючи в ці слова образ охоронниці домашнього вогнища. Втім, в давньослов’янській релігії це досить войовниче божество, яке боронило наших предків від поганців. Тисячі українок стали на захист України. Серед них були й залізничниці — сестри-близнючки Віта і Наталія Лусти. Дівчата мужньо витримали один із найскладніших років — 2014-й — та живими повернулися додому. Кожна з них народила по сину й далі палко любить свою країну.

 

Близнючок не розлучають 

Щира тепла усмішка дещо дисонує зі смутком блакитних очей. Ні, вона не плаче — жодної сльози, вона просто сумує, й ніби досі переживає за своїх побратимів, котрі перебували в іншій Україні — країні за лінією фронту неоголошеної, але жорстокої та підступної війни.

«Вони такі всі були юні, ще зовсім нічого не бачили у житті, яким так безстрашно готові пожертвувати. Щораз серце обливалося кров’ю, коли проводжали побратимів на бойове завдання.

Такі проводи, а потому, здавалося, й нескінченне чекання були найтяжчі під час нашої служби. Коли хлопці не поверталися в табір, душу шматував нестерпний смуток», — з болем у серці згадує про найтяжчі моменти в зоні бойових дій медсестра Київської клінічної лікарні на залізничному транспорті № 3 АТ «Укрзалізниця» Віта Луста. Завважимо, що Віті разом з сестрою-близнючкою Наталією на фронті виповнилося всього 25 років.

Берці 37-го на ніжку 35-го й нормативка

Медсестри-залізничниці потрапили в першу хвилю мобілізації, яка прокотилася Україною на початку 2014 р. Тоді не йшлося про війну: вона здавалася чимось нереальним. Мама дівчат, Світлана Миколаївна, порадила донькам «відмітитися» у військкоматі Броварського району, як до того спонукали надіслані їм повістки та й по всьому. Але там сказали коротко і ясно: «Наступного ранку обом з’явитися з речами. У нас не прийнято розлучати близнюків». Та про відступ дівчата й не думали. «Бо хто, як не ми, — казали вони заплаканій мамі та батьку. — Все буде добре — це ж лише на 10 діб». Проте не повернулися мобілізовані сестри ні через 10, ні через 45 днів.

Протягом майже двох перших місяців весни були казарми в Білій Церкві, військовий вишкіл, стрільбище, полігон... Спочатку дівчатам зростом 152 см доводилося «воювати» з обмундируванням: закачувати й підперезувати все, що тільки можна, в чоловічій військовій формі. Вдягнувши бушлат, каску, бронежилет, вчепивши медичну сумку (ще радянського зразка, — прим. авт.) та озброївшись автоматом, важко було ступити й крок. А треба ж було складати «нормативку».

Бігати доводилося якраз тоді, коли на ногах 35-го розміру каменями обтяжували чоботи 37-го. «Нам так і не змогли дібрати належне взуття. Аби носити берці, потрібно було щедро обмотувати ноги онучами й туго зашнуровувати взуття. Якщо під час навчання вдавалося «махлювати», взувши легкі і зручні черевики, то «фронтової» багнюки в полі вони не витримували», — мовить Наталія. Це вже наприкінці служби волонтери привезуть зручний військовий одяг жіночого крою з м’якої й полегшеної тканини і доберуть взуття за розміром. А поки що доводилося миритися з тим, що мали.

 

Соняхи від побратимів

Перша ніч на військовому полігоні запам’яталася дівчатам на все життя. Тоді, на початку квітня, сестрам довелося спати в окопах у полі просто дощового неба, ховаючись удвох від негоди в одному спальному мішку. Про дотримання елементарних правил гігієни годі було й мріяти. Спочатку рятували вологі серветки, які для захисниць були на вагу золота. Пізніше раз на тиждень можна було поніжитися в польовій лазні.

«Чоловіки рідко пускали нас митися першими, — сміються медсестри. — Боялися, що залишимо їх без води. Ми ж, дівчата, маємо бути чисті й охайні за будь-яких умов. Коли випадала нагода змити з себе бруд, використовували її сповна. Намагалися навіть взяти з собою її стратегічний запас, аби вмитися зранку». В подарунок медсестрам військові побратими спорудили душову. Скільки радощів було, коли дівчата знайшли неподалік від свого табору струмок. Солдати щодня сумлінно носили звідти воду. Вони навіть допомагали медсестрам прати важкі солдатські мундири...

...З кінця весни до середини літа 72-га окрема механізована бригада кілька разів змінювала місце дислокації, все ближче підступаючи до лінії зіткнення з сепаратистами та російськими найманцями. Дівчата разом з 14-ма колежанками часто ночували в «таблетках» (так називають медичні «літучки», — прим. авт.), розрахованих на шість осіб. Все гучніше звучали постріли й частіше привозили поранених хлопців.

«Фізично ми були готові до різних випробувань, а морально та психологічно не могли змиритися з реальністю війни. Але ми не дозволяли собі розкисати. Мали бути сильні, хоча б заради військових побратимів, котрим було ще важче», — з тремтінням у голосі каже Віта.

Про бойові будні й свою роботу дівчата мовлять стримано. Добові чергування в наметовому шпиталі, «нічні» поранені, крапельниці, поставлені просто неба, вилучені осколки, рвані рани, контузії, втрачені кінцівки, смертельно поранені друзі...

Допомагав набутий у залізничній лікарні досвід. Адже медсестри були допитливі, а залізничні лікарі ніколи не відмовляли їм у консультації й не скупилися на поради. «Букети із соняхів та польових квітів — такою була подяка воїнів за вилікувані тілесні та душевні рани», — кажуть сестри-медсестри. Аби одомашнити польовий табір, військові побратими принесли дівчатам котика і песика. Одначе смуток за домівкою не можна було загасити.

Доньки знали, що матуся щоранку й щовечора молиться за них. Відчували, як тато, стоячи за контролером тепловоза, думками був поруч зі своїми принцесами, аби захистити їх.

Близнючкам хотілося почути голоси своєї великої залізничної сім’ї (Анатолій і Світлана Лусти — щасливі батьки п’ятьох дітей, котрі теж працюють на залізниці, — прим. авт.). Але для того, щоб телефонним дзвінком повідомити рідним про те, що з ними все гаразд, сестрам потрібно було відійти на кілька кілометрів від табору, а командування, між іншим, вкрай рідко дозволяло відлучатися.

 

Коли накрило «градом», так хотілося обійняти маму 

Стіни й підлога бліндажів навіть улітку холодні та вогкі. І хоч ворожі безпілотники частенько пролітали неподалік від військового табору, а воїни попереджали про можливі обстріли, близнючки вирішили однієї фатальної ночі спати у наметі.

Коли накрило «градом», бліндаж, що був у кількох метрах від намету, виявився страшенно віддаленим. Неконтрольований потік сліз затуляв дорогу, босі, зранені ноги не слухалися, одна рука механічно закривала голову, а інша шукала, ловила, тягла за собою сестру. Весь польовий побут злітав у повітря, так само легко піднімалася в повітря і військова техніка.

Лише під хитким прихистком такого нелюбого окопу, коли відновився контроль над координацією рухів, пальці обох Берегинь швидко надрукували однакові смс: «Матусю, я тебе люблю!». А в голові пульсувала думка: «Матінко ріднесенька, ще хоч раз потонути в твоїх обіймах, ще хоч раз відчути тепло твоїх долонь…»

Коли через дві години мінометний обстріл закінчився, потрібно було рятувати вцілілих та забирати тіла загиблих. «Важких» було багато. Їх переправляли до шпиталів Дніпропетровська на вертольоті у супроводі двох залізничних медсестер, котрі зуміли зберегти життя воїнів і передати їх лікарям...

…Минуло багато років, як тендітні близнючки не чують вибухів та розривів снарядів, не перев’язують бинтами поранених на полі бою воїнів. Але й досі дівчата щиро радіють тиші, теплому душу й ніяк не можуть насититися маминими обіймами: «Війна — не місце для жінки. Але ми зовсім не шкодуємо про свій вибір. Бо хто ж, як не ми, підтримає і захистить наших військових побратимів!»