Залізничник—ліквідатор аварії на ЧАЕС: «У тиші скрипіли кватирки покинутих осель»

Понад тридцять років тому вночі на 26 квітня на Чорнобильській АЕС сталася найбільша в історії людства ядерна техногенна катастрофа. Серед тих, хто в перші місяці після аварії на ЧАЕС брав участь у ліквідації її наслідків, був Віктор Кузьо – нині столяр 5-го розряду експлуатаційного вагонного депо Клепарів. Напередодні роковин катастрофи ми зустрілися з Віктором Михайловичем і попросили його поділитися спогадами про ті драматичні події 32-річної давності.

Завдання

– Навесні 1986-го я був солдатом строкової служби Мінського оперативного полку, – розповідає Віктор Кузьо. – Про катастрофу в Чорнобилі нам, як і всьому населенню Радянського Союзу, одразу ніхто не повідомляв. Чутки про вибух на Чорнобильській АЕС принесли хлопці зі штабу дивізії. А невдовзі по травневих святах командування наказало підготувати форму хімзахисту та готуватися до виконання завдання. Якого саме – ніхто не уточнив, проте ми здогадувалися про можливий маршрут.

Добре пам’ятаю вечір того травневого дня. Усе, як завжди: вечеря, відбій о 22-ій, але спали ми недовго. Після півночі пролунав сигнал тривоги. Усім солдатам частини оголосили форму екіпірування і дали півгодини на збір. Скоро ми вже були в машинах і виїхали у невідомому нам напрямку. На місце призначення прибули наступного дня по обіді. Це було одне зі сіл Брагінського району Гомельської області (Білорусь), яке потрапило у так звану 30-кілометрову зону радіаційного забруднення. Наші здогади підтвердилися. Командири повідомили нам про вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС та його наслідки – високий рівень радіації, зараження території, шкідливий вплив на здоров’я людей, що, ймовірно, позначиться на кількох поколіннях. Саме через радіацію евакуювали мешканців населених пунктів зі зони зараження, дозволивши забрати зі собою лише мінімум речей. Нам дали завдання охороняти покинуті поселення від можливого мародерства та запобігти виносу заражених предметів за межі забрудненої радіацією території.

 

Невидимий ворог

Одна справа – чути про загрозу, інша – бачити її. Ми повинні були вберегти людей від ворога, якого й самі не бачили і практично не відчували, бо хіба можна дослухатися до свого самопочуття, коли ти – здоровий дев’ятнадцятирічний юнак. Тоді біль голови, загальну слабкість та інші симптоми впливу радіації на організм ми списували на втому від добових чергувань, від недосипання чи тривалого перебування у задушливому салоні бронетранспортера. Проте хлопці, які служили ближче до ЧАЕС, у 10-кілометровій зоні, почувалися гірше, ніж ми. Траплялися випадки, коли відкривалася кровотеча з носа. А довкола ми бачили й інші прояви невидимого ворога – радіації. Перше, що вразило мене після прибуття в забруднену зону, – ліс. Удома в Турківському районі Львівської області ліс простягався пишним зеленим масивом, який милував око кожної пори року. А тоді я вперше в житті побачив жовто-коричневе скупчення дерев, всохлих від якоїсь невидимої напасті. Це лякало. Траплялося бачити там і покинутих собак, шерсть на яких частково облізла від отриманого опромінення.

Спочатку нам видавали накопичувачі радіації. Ці невеличкі, завбільшки з кулькову ручку пристрої ми вкладали до кишені, виходячи на завдання, а після служби здавали їх командиру роти, щоби він задокументував із них показники. Але це тривало тільки декілька днів. Потім накопичувачі мали лише командири роти та взводів. Нам ніхто не пояснив, чому відмінили облік отриманих опромінень, і тим більше не розповіли про дози радіації, які ми могли отримати. У довідці, яку мені згодом видали в архіві, вказано, що отримана доза опромінення за період мого перебування в зоні становить 3411 мР. Наскільки точний цей усереднений показник, можна лише здогадуватися.

Кілька перших тижнів на службу ми виходили в захисних костюмах, із протигазом і мусили перебувати тільки в бронетранспортері. Командування наголошувало, що такі вимоги обумовлені високим рівнем радіації на території. Хоч-не-хоч, а сиділи ми в БТРі у спеку в усіх захисних «обладунках». Згодом нам дали команду обходитись без протигазів, але з респіраторами. Це було суттєве полегшення. Проте загальний рівень заходів безпеки не зменшувався. Захисні костюми нам міняли на нові кожні три-чотири дні, а чоботи – щотижня.

Пити воду з місцевих колодязів було заборонено. Тому спочатку нам її привозили здалеку у величезних бочках. А потім налагодили постачання мінеральної води «Солуки». Цієї живильної рідини було вдосталь, що неабияк допомагало витримати спеку та підтримати організм. Крім того, як засіб профілактики у склянку чаю кожному капали по кілька крапель йоду.

 

Служба

Службові чергування у нас тривали добу. Наступну добу ми мали б відпочивати. Але це не завжди вдавалося, бо роботи на території відчуження було багато, а людей бракувало, хоча на ліквідацію наслідків катастрофи приїхали й інші військові частини та працівники міліції з різних міст Союзу, зокрема з Могильова, Львова, Москви та Ленінграда. Часто після служби доводилось їхати в 10-кілометрову зону. Там ми допомагали споруджувати могильник для техніки, яка відпрацювала на ЧАЕС і стала непридатною. Треба було обгородити територію могильника високими стовпами (до 8 м) та колючим дротом. Ми промащували стовпи бітумом і копали ями – трохи технікою, трохи лопатами.

Траплялося на службі супроводжувати бронетранспортерами спецвантажі. У таких випадках ми під’їздили ближче до ЧАЕС, передавали вантаж і поверталися назад. Але найбільше часу займала охорона зони від мародерів. Савичі, Сувиди, Ляди, Пірки, Людвинов, Чикаловичі – ми наглядали за територією, прилеглою до цих населених пунктів Брагінського району Гомельської області. Проте термін «населені пункти» не відповідав визначенню цих покинутих людьми місць. Усіх мешканців евакуювали. Спорожніли вулиці та подвір’я. Від будівель віяло глухою пусткою, особливо вночі, коли будинки стоять, як примари, і ніде жодного промінчика світла. Тільки вітер скрипів прочиненими кватирками, і від того скрипу часом ставало моторошно. Після людного гамірного Мінська повна відсутність людей нас особливо вразила.

Ні в кого з нас не виникло спокуси взяти собі щось з осель, які ми охороняли. Ми дуже добре розуміли, наскільки це небезпечно. Однак... Того року там дуже рясно зародили сади. Ми задивлялися на черешні, вишні та всілякі фрукти-ягоди, яких нам так бракувало у щоденному раціоні. І часом спокушалися. А для самозаспокоєння збирали фрукти у відра і везли на промивання до хіміків, які обмивали машини хлористою водою на виїзді зі зараженої території. Ніхто нам не забороняв вживати ці фрукти, хоча й не схвалював. Я перебував у 30-кілометровій зоні два місяці (з 11 травня по 15 липня 1986 року), щоправда, із перервою. Через місяць служ- би на зараженій території нашу частину відправили на десятиденний відпочинок. Тоді ми гостювали в іншій військовій частині, здається, у Бобруйську. У той час єдиним нашим обов’язком було поновлення сил. Сон, сніданок, обід, вечеря, а поза тим – відпочивай, як хочеш: читай, грай у шахи, шашки чи волейбол.

Тоді ще не було мобільних телефонів, тому у вільний час солдати писали листи рідним. Листи наші були короткі і схожі між собою за змістом. Та й про що власне було писати? Живий, здоровий, годують добре, служба йде нормально. Саме це цікавило батьків. Не хотілося хвилювати їх подробицями, які стосувалися зміни місця служби. Принаймні я про це батькам не писав.

 

Осмислення

Восени 1986 року я демобілізувався. За виконання службово-бойового завдання з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в 30-кілометровій зоні отримав від командування внутрішніх військ знак «За зразкову службу» І ступеня.

В армії не було часу роздумувати над тим, що відбувалося. Завдання, служба, втома. Хотілося виспатися, відпочити і щоби час до «дембеля» йшов якнайшвидше. Уже вдома пригадувались моменти служби, які вимагали осмислення прожитого. З’являлося щораз більше інформації про техногенну екологічну катастрофу, спричинену вибухом на ЧАЕС, її причини, наслідки, аналіз дій науковців та посадовців. Я дедалі більше розумів, наскільки наша країна не була до цього готова: не було у нас ані спеціально навчених фахівців-ліквідаторів із належними захисними костюмами, ні ефективних планів швидкої локалізації наслідків, а керівники не поспішали дослухатися до обізнаних у нюансах атомної енергетики науковців та намагалися просто приховати реальний стан справ. Інакше ніхто б не наважився відсилати до зони радіаційного забруднення вісімнадцятирічних хлопців.

Я знав багатьох ліквідаторів. Із кимось втратив зв’язок, із деякими досі спілкуюся. Хтось став інвалідом, декого з армійських побратимів уже нема серед живих. Не знаю, чи можна все пояснити опроміненням. Чимало в руках і в думках самої людини. Не можна вважати себе приреченим лише тому, що був там, і топити розум у пляшці, махнувши на себе рукою.

Не шкодую, що моя доля склалася саме так. Життя триває, і варто жити, бо є для кого. Дружина, доньки Наталя та Ірина і онук Назар. Із ними я забуваю про нездужання і для них підтримую своє здоров’я та працюю. Якби у мене запитали, чого мені найбільше хочеться, я відповів би, що хотів би знову побачити ті села і містечка у 30-кілометровій зоні. Але побачити їх зі заселеними будинками, із дітьми, зі садочками та школами, із церквами, із простими працьовитими людьми, яким ніщо не загрожує, які живуть і тішаться життям...