Слюсар-ремонтник після повернення з передової: на війні немає напівтонів

14 жовтня 2019, 07:03
Покупайте билеты на сайте Мы официальные партнеры Укрзализныци!
Наталія Кумайгородська, «Магістраль». Фото автора та з домашнього архіву

Його призвали в п’яту хвилю. Про те, що отримав повістку в армію, Андрій сказав дружині не одразу. Беріг її нерви — на руках Альони і господарство, і четверо на них двох дітей. Найменшій донечці Оленці було лише півтора року. Ухилятися від призову чоловікові не дозволяла совість. Він усвідомлював, що, якщо не спинити ворога, той зайде в глиб України — туди, де мати, дружина, діти… Про те, що його направляють у АТО, Андрій повідомив близьким лише після закінчення чотиримісячного курсу молодого бійця (раніше казав, що на заробітках).

 

Сильного, фізично загартованого призовника відрядили в 36-ту бригаду морської піхоти десантно-штурмового батальйону. Із 9 липня 2015-го до листопада 2017 р. служив розвідником та кулеметником. Пройшов Широкіне, Водяне. Спали в облаштованих власноруч бліндажах: щоб захиститися від щурів та мишей, захисники вставляли в земляне укріплення металевий контейнер, а крупи та цукор зберігали в пластикових п’ятилітрових пляшках. Від генераторів заряджали мобільні телефони і рацію.

 

Ім’ям побратима назвав сина

 

Щодоби воїнам видавали 1,5 літра бутильованої питної води та необхідну її кількість для приготування їжі. З криниць використовували лише як технічну та для прання одягу, оскільки вона могла бути отруєна, іноді в ній плавали дохлі щури.

Там, на передовій, загострюються всі почуття. По-іншому сприймаєш дійсність. Коли живеш як на вулкані, кожен день здобрюєш жартом, оптимізмом. Радієш дитячим листам з малюнками. Там немає напівтонів, не існує напівворогів чи напівдрузів. Там ранками п’ють каву та чай, не ображаються на позивні (на прохання героя оповіді ми не публікуємо позивних — а, ні його, ані побратимів, — прим. авт.). Там цінуєш батьківську турботу комбата, який знає ім’я кожного бійця, тисне руку та обіймає при зустрічі й на прощання. Там знаходиш і рідних людей. Для Андрія таким став бойовий друг Дмитро Могилюк. Як виявилось, обидва народилися в один день, 20 липня 1989 р. Вони й до сьогодні дружать. Пізніше на честь побратима Андрій навіть назве свого сина.

Захисники на передовій мали все необхідне: держава забезпечувала провіантом, зброєю, формою, засобами захисту. Чимало допомагали й волонтери. Бронежилети 4-го ступеня захисту, що видавала держава, виявились для розвідників незручними й важкими. Відтак кращі «модифікації» бійці придбавали в складчину: один місяць одному, на другий — іншому... Замовляли акумулятори до нічників, тепловізори…

Українських воїнів підтримували й місцеві жителі, пригощали молоком, домашніми пиріжками. Бійці ділилися з ними м’ясними консервами та віддавали дітям згущенку.

 

Як Собака Чубака, порося та гусак рятували від обстрілів

 

Найстрашніше на війні — ворожі обстріли. Людям невідомо, коли вони розпочнуться. А тварини знають про це. В Андрієвій бригаді таким передвісником був білосніжний від природи, але чорний від бруду собака Чубака. За кілька хвилин до початку обстрілу пес відчував тривогу й намагався сховатися. Бійці почали помічати: туди, де причаївся Чубака, ніколи не потрапляли снаряди. У 79-й бригаді таким «барометром» служило… порося. В безпечний час воно вільно ходило по позиції, та якоїсь миті — ще задовго до небезпеки — тікало в укріплення. Його інтуїція врятувала не одне життя. Було й таке, що другом став гусак, який гоготанням сповіщав про ворожий наліт і вказував надійне місце. Після таких прикладів чимало захисників перестали вживати свинину та гусятину.

Утім, на передовій було ще одне святе місце, яке оминали ворожі снаряди: широкінська церква. Але зайти до храму українським бійцям так і не довелося. Молилися в окопах, просили Господа про милість та захист.

 

Поранене тіло й душа

 

22 лютого 2016 р. Андрієвій донечці мало виповнитися два рочки. Воїн заздалегідь відпросився у комбата поїхати до Маріуполя, щоб купити дарунок і звідти поштою відправити іменинниці. Та 21 лютого о 10 ранку  прибули фахівці, які мали розмінувати лісосмугу в Широкіному. Розвідгрупа із кількох бійців, зокрема й А. Данилюк, отримали завдання прикривати їх. Несподівано з ворожого боку розпочався артобстріл. Андрій, рятуючи друга Дмитра, штовхнув його в рів, а сам не встиг, впав на кулемет. Отримав контузію, численні осколки потрапили в голову, лопатку, бедро, хребет. Він нічого не пам’ятає. Але Дмитро розповів, що на позицію Андрій дійшов сам, а потім втратив свідомість.

Його відвезли до маріупольської лікарні. Прооперувавши, вертольотом доправили в госпіталь до Дніпра. Далі пройшов курс лікування у Миколаєві, потім у Львові. Держава забезпечувала ліками (інколи доводилося й додатково купувати знеболювальні препарати). Отримав місяць відпустки на реабілітацію… Вдруге відпустили на тиждень — забрати дружину з сином Дмитриком із пологового будинку.

На те, щоб оформити інвалідність, у Андрія не вистачило терпіння. Зустрівшись із цинічним «Я тебе туди не посилав» та ганянням по колу, він облишив цю справу. Зізнається, що війна підірвала сили: раніше не відчував утоми, а нині часто болять серце і спина — дається взнаки поранення.

Має учасник бойових дій і державні нагороди, серед них медаль «Захиснику Вітчизни», яку вручив йому Президент.

 

Повернення до миру

 

Після демобілізації Андрій Данилюк більше року звикав до мирного життя. Знаходячись у будинку, розвідник з добре розвиненим слухом чув усі звуки з вулиці. Звиклий до холоду, не витримував домашнього тепла, тому два зимові місяці ночував на веранді у спальному мішку. Довгий час мав поверхневий сон, часто прокидався й шукав кулемет. Іноді усамітнювався. Інколи відвідував волонтерський центр у Миколаєві, телефонував друзям, з якими захищав Україну. Міцно стискав кулаки, щоб не дати по пиці чиновникові, який цинічно заявив «Я тебе туди не посилав!» Як тут не погодишся зі словами Андрія: «Там, на передовій, ворог один, і ми знали, хто він, а тут їх багато, і ми не відомо, де вони».

Він ще довго сумував за тим життям, за побратимами. Так само, як колись за своєю родиною, захищаючи її на передовій. Та все продовжується, треба вчитися бути в соціумі. Попри те, що в госпіталях всі учасники бойових дій безкоштовно отримують медичні послуги, санаторно-курортне лікування доступне лише для кадрових військових. Андрій упевнений: в Україні має бути обов’язкова безкоштовна реабілітаційна програма для всіх бійців, а не тільки для кадрових офіцерів.

Адаптуватися до життя допомогли родина, дружина й діти. Сім’я була, є і залишається його втіхою та реабілітаційним центром.

Люди по-різному сприймають дійсність: одні стійко переносять труднощі, інші завдають близьким болю своїм песимізмом, безкінечними скаргами на життя, мовляв, все не так, нічого з неба не падає… В Андрія Данилюка таких думок не виникає. «Я багатий чоловік і батько — у мене є дружина, п’ятеро дітей. Вони — моє майбутнє. І я хочу бачити їх щасливими, щоб над ними завжди було мирне небо». 

 

Magistral logo

Поширити y соціальній мережі


Читайте також



Чи не хочете поділитися своїми думками з цього приводу?