Нині в Укрзалізниці працює 3069 бійців, які, починаючи з березня 2014 р., захищали Україну в АТО/ООС. Із них 46 мають інвалідність, а 86 — були поранені. Найбільше захисників працюють у регіональних філіях «Одеська залізниця» (659) та «Південно-Західна залізниця» (505). У кожного з них — своя історія. Та як висловився герой публікації стрілець 4-го розряду Київського загону воєнізованої охорони стрілецької команди на станції Дарниця Валерій Храмов, усі ці хлопці «були там, щоб вони не були тут».

 

Чоловік мешкає у селі Талалаївка Ніжинського району Чернігівської області. На залізницю потрапив випадково. Спочатку працював у приватній охоронній фірмі. Проте там сталася не дуже приємна ситуація: працівників попросили «списати» 70 днів відпустки, а в цей час продовжувати працювати. Такі умови Валерія не влаштовували, тож він попрощався з колишнім роботодавцем і поцікавився у друга-залізничника, чи є вільні вакансії в його компанії. Приїхав до Києва та два роки тому став стрільцем воєнізованої охорони. За плечима у бійця тоді було два роки армії (1997—1999 рр.) і один рік АТО (2014—2015 рр.). Валерій розповідає про своє життя:

 «З майбутньою дружиною ми познайомилися в автобусі. Я їхав з роботи маршруткою та зустрів там дівчину свого брата. Та була зі співробітницею Юлею, котра грала на телефоні. Я напівжартома запропонував їй внести мій номер до телефонного довідника. Вона записала й увечері зателефонувала. Я запросив на побачення. Ми зустрічалися 10 місяців, а тоді побралися. До речі, батьки Юлі — залізничники, тож наша сім’я в певному сенсі теж династія.

 

Дружина Юлія та діти Яна й Іван дочекалися тата

 

«Спочатку нянька, а потім лялька». У 2008 р. в нас народилася донька Яна. У 2013-му, саме на Івана Купала, прийшов у цей світ син, тож, як назвати, довго не вагалися. Синові не виповнилося й року, як мене мобілізували до Збройних сил України. Тоді ми щойно купили хату, набрали боргів, які треба було віддавати. Але думок «відкосити» не виникало. Я був потрібен там, тож зібрав речі й пішов.

Навчання як такого не було. Вже на третій день після призову (у березні 2014 р.) ми отримали автомати, які ніжно називали «малишками», та вирушили на блокпости навколо Гончарівського (Чернігівська область). Служив я в 1-й окремій танковій бригаді механіком-водієм. Мав у своєму розпорядженні БМП-1, яку доводилося постійно лагодити. Чесно кажучи, в 1990-х роках, коли я служив в армії, техніка була у кращому стані. Видана мені була просто «вбита». З екіпіруванням, обладнанням та їжею допомагали волонтери. Якби не вони, ми б не вистояли.

Уже 4 червня нас відправили до Луганського аеропорту. Сюди дістатися було непросто, тому спочатку провізію скидали з літаків. Пізніше — коли пробили так звану дорогу життя, волонтери вже змогли під’їжджати. Та до побуту ніхто не прискіпувався: спали на карематах, а вода була лише в пожежних гідрантах. Тож півтора літра мені вистачало, щоб поголитися, помити ноги і випрати шкарпетки. Ми змайстрували власноруч «душову кабінку» зі звичайного бачка. Щоб помитися, гріли воду в каструлі.

Їли ми по-царському: щодня — червону рибу. Не смійтеся: вона ж у кожному магазині продається і недорого коштує, називається «кілька в томатному соусі». На території аеропорту росли вишні — зірвеш, от тобі й смачний компот. А от хліб був не завжди, частіше галети. Одного разу з кухні зник увесь цукор. Тож довелося пити несолодкий чай. Пізніше спіймали винуватців — вони гнали бражку. Магазину ж поруч не було, щоб купити випивку.

 

В аеропорту машини не були потрібні. Тож тут я чергував на посту. А коли сідали літаки, то кожен «прочісував» свою ділянку.

 

Як перестали літати, ми просто спостерігали. Виглядали «гради», щоб попередити своїх, аби встигли сховатися від «опадів» (так ми називали обстріли). Хоча сенсу в цьому було мало. Будівля велика, тож якщо снаряд потрапить прицільно, то наскрізь проб’є і дах, і перекриття між поверхами. Нічого б не врятувало. Та чомусь і страшно не було. До всього ставилися з гумором. Я більше відпочивав на посту, ніж коли хтось інший чергував. Часто були хибні виклики. «Гради!» — вигукує черговий. Усі підскакують, одягаються, беруть автомати і шикуються в коридорі. Одна цигарка, друга. Покурили. Нічого не прилетіло. Та й пішли далі спати. Дружина телефонувала й казала: «Ти ховайся. Я знаю, що ти не ховаєшся». Син ще не розмовляв, а донька Яна все запитувала, коли приїду. Відповідав: «Скоро».

Був у нашому загоні один «зрадник» — чоловік двоюрідної сестри. Він моїй дружині все доповідав, телефонував і казав, що я не ховаюся. Сміх-сміхом, та йому й не пощастило. Я саме поїхав у відпустку, коли в нього влучив снаряд. Зараз цей чоловік має інвалідність першої групи. Та загалом ми трималися. Одне погано — збили наш літак: загинуло 40 десантників і дев’ять осіб екіпажу.

Кумедний випадок трапився біля так званої дамби № 21 (Луганська обл.), куди нас перевели у серпні 2014 р. Чисте поле, яке ми називали «зеленкою». Йшов проливний дощ. Ми збиралися лягти спати: вирили ямки, посипали сіном і встелили каремати. Серед нас був медик, який знайшов шматки клейонки, посклеював їх скотчем і зробив собі накриття, під яким і вклався. Я стояв під деревом і чекав, доки дощ закінчиться. Аж раптом різкий звук: клейонка тріснула по «швах» — і кілька літрів холодної води вилилися на хлопця. Дивно, та сіно в моїй ямі лишилося сухим. Його ж «спальне місце» наповнилося водою.

Після відпустки у жовтні 2014 р. мене перевели у Донецьку область — до села Златоустівка, де ми й стояли до кінця. Тут трапилася одна сумна подія. Хлопець чистив свій автомат навпроти ліжка, де спав побратим. Патрони він чомусь не витяг, зброя вистрілила і вбила хлопця, котрий спав. На жаль, в армії смерть з дурості — не рідкість.

Чесно кажучи, 2014-го в армії був цілковитий гармидер. Якби не волонтери, ми б загинули. Все трималося на них: починаючи від шкарпеток і закінчуючи технічним забезпеченням. Надсилали навіть планшети, щоб карти можна було завантажити. Я демобілізувався у березні 2015 р. А зараз хлопці розповідають, що стало строгіше, дисципліна і вишкіл, все більш організовано.

Місцеві реагували на нас по-різному. Одного разу зайшла колона і повідомила, що бачила москвича, який вдарив по газах у бік села, помітивши її. Кажу: «Хлопці, розганяйте техніку, бо за півгодини прийдуть «опади». Так само в Луганській області ми ще нічого не знали, а місцеві вже питають: «А це правда, що будете відступати?» Тобто вони володіли інформацією. Та більшість ставилася до нас по-людськи. Якось попросили хлопців купити нам цигарок і запальнички. А коли ті привезли, то й від грошей відмовилися.

 

 

Валерій проводить огляд вантажного вагона на виявлення комерційних несправностей

 

Незважаючи ні на що, нині мені живеться легко. Я не вибагливий. Можу спати, де завгодно, аби лише з безхатьком не переплутали (сміється). Тим паче, що спальники лишилися: зимовий і літній. І води мені багато не треба.

Головне, що я дотримався обіцянки, яку давав доньці, — повернувся. Поступово ми налагодили побут: хату утеплили й обклали газобетоном. Є де поспати, помитися, приготувати обід. З часів служби маю багато друзів. Двоє з них живуть на моїй вулиці. З одним із них разом на роботу їздимо. Донька навчається у 5 класі, син наступного року піде до першого.

Я переконаний, що люди не дозволять здати території агресорові. Не допустять повторення грузинського сценарію. Якщо потрібно буде воювати знову, то підемо. Захищати — це наша робота».